Історія Євгена Калюжного, батька трьох дітей та військового, пробирає до кісток і проникає глибоко в серце. Читаючи її просто неможливо залишатися байдужими та не співпереживати герою.
Захисник, родом із Сумщини, був мобілізований у травні 2023 року. Одразу після навчання військовій справі, потрапив на один із найгарячіших напрямків — Донецький.
Там він приєднався до 67-ї окремої механізованої бригади на базі підрозділів Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор» (колишні «Вовки Да Вінчі»).
Євгене, розкажіть як ви отримали поранення?
Це було 20 липня 2023 року. Росіяни почали штурмувати наші позиції. Був запеклий бій і прямо в наш окоп прилетіла граната. Вона вибухнула просто на моєму бронежилеті! Якби не він, мене би вже не було… Вся права сторона тіла була дуже пошкоджена.
Побратими надали мені першу допомогу, але евакуації довелося чекати майже добу, адже обстріл був надто щільний і тільки наступного дня мене змогли евакуювати.
Як ви трималися весь той час? Про що думали після поранення?
Перша думка була — покінчити життя самогубством. Найбільше я не хотів потрапити в полон до окупантів, хоча з нашої бригади нікого не брали у полон — їх або одразу розстрілювали або знущалися, а потім все одно розстрілювали. І якщо до тебе підходять 3-4 росіян, а ти лежиш із гранатою, то одразу разом з собою ти і їх забираєш до пекла.
Проте думка про мою родину та дітей допомогла мені протриматися до евакуації.
Чи відчували ви сильний занепад сил після ампутацій?
Так, щоб дуже сильно, то такого не було. Трохи кошмарило — сни погані снилися, були фантомні болі, кажуть, що вони можуть залишитися на все життя. А так депресії не було.
Вам пропонували в лікарні протезування? Направляли до центрів протезування?
Так направляли, але, на жаль, з такою складною ампутацією, як у мене, в Україні поки що не працюють.
Євгене, чи були ви морально готові до поїздки в США на протезування?
Як сказати, 50 на 50. Були переживання. Така вже я людина: не боягуз, але боюсь (сміється). Хоча й пережив багато складного. Але якось на передовій було простіше, ніж у цивільному житті (усміхається). Тут забагато бюрократії. На передовій у тебе один наказ — і все. Ти робиш те, що тобі сказали. Рішення швидше приймаються. А тут треба добиватися всього самостійно.
Проте я був налаштований позитивно, що житиму далі, хоч і з запчастинами. Шкода тільки, що не як у ящірки, коли хвіст заново відростає (сміється).
Розкажіть про свою родину.
Мама була поруч зі мною з перших днів, як я отримав поранення. Батько з сестрою живуть в Охтирці. А вдома дружина з дітьми чекають. Кажуть: «Тато, ми за тобою вже так скучили, коли ти приїдеш додому?».
У мене троє дітей. Старшому вже 21 рік, він зараз на строковій службі. Дочці 16 років, а молодшому сину буде 10.
Ви бачите свого сина у майбутньому на військовій службі?
Це його вибір буде, не мій. Захоче, не захоче — це його особисте рішення. Він коваль свого життя. Мені ніхто нічого не нав'язував. Мій батько теж військовий, але він не нав'язував своєї долі. Ніхто не дорікав. Так само я дітям нічого не хочу нав'язувати.
Тож, вам є заради кого жити!
Так, звісно! У мене є діти і їх потрібно на ноги поставити. Дасть Бог, може ще й онуків дочекаюся. Це моя путівна зірка на даний момент — побачити їх усіх. І, звісно, щоб це все скінчилося якнайшвидше, щоб ніхто більше не гинув. У мене є багато побратимів, яких вже, на жаль, не повернеш. А хочеться, щоб всі повернулися додому живі та здорові.
Розкажіть про ваші плани чи мрії на майбутнє.
Головне зараз — це стати на ноги і піти. Хоча б і без руки, але на двох ногах піти. Не пересуватися на кріслі колісному, а самостійно ходити.
Ми щиро віримо, що у вас це обов’язково вийде! Адже ви дуже позитивно налаштовані!
Так, здаватися не можна! Знаєте, якби можна було, я б не задумуючись повернувся б назад. І наче з моїми ампутаціями не можна це зробити, проте я навіть не знаю на яку посаду піти і чим займатися. Якби хоча б однієї кінцівки не було, то було б простіше. Але у кабінеті я не люблю сидіти, краще щось робити. Тож, не буду поки нічого загадувати наперед.
Наразі наш захисник отримав неймовірну можливість — пройти процес протезування та реабілітації у клініці MCOP у Вашингтоні, під наглядом легендарного Майка Коркорана та його команди фахівців. Цим ми завдячуємо всім, хто допомагає та підтримує наші збори на протезування, а також меценату Вадиму Столару!
