«Треба рухатися далі по життю. Якщо залишився в живих, значить для чогось мене тут залишили і я маю ще щось корисне зробити»

Андрій Коновалов — український військовий, родом з Донецька. З початком повномасштабного вторгнення він вступив до лав ЗСУ, а під час тогорічного контрнаступу отримав поранення при звільненні Лимана. Андрій підірвався на протипіхотній міні, внаслідок чого втратив ногу.

Він одним із перших пройшов протезування у клініці SHCM на Мальті. Ми поспілкувалися з Андрієм і дізналися, як змінилося його життя після протезування. Адже минуло вже понад пів року після того, як він пройшов реабілітацію. 

 

Могли б пригадати перші кроки на протезі, якими були відчуття? 

Першими були думки — нарешті пішов! Це щастя і радість! З кожним днем це відчуття посилюється. Вже й бігати починаю, але поки на біговій доріжці. Радію, що поступово повертаюся до повноцінного життя. З'явилося більше мобільності. 

 

Наскільки активно користуєтеся протезом? 

Наразі можу навіть цілий день ходити з протезом. Але я ще проходжу реабілітацію. Займаюся із фізіотерапевтами — у басейні, на бігових доріжках, велотренажерах, мені роблять масажі.

 

Чи є підтримка з боку друзів, знайомих? Як вони ставляться до вашого “нового стану”? 

Підтримка від родичів і друзів, звичайно, є! От нещодавно гуляли з друзями Києвом цілісінький день. З ранку аж до десятої вечора — це мій особистий рекорд! Коли приїжджаю на вихідних додому, у Вінницю, то також із рідними багато гуляємо. 

 

Чи думаєте ви про «Ігри Нескорених»? 

Ну, не знаю навіть (усміхається)... Я, до речі, думав про таку можливість. Але поки не знаю, як воно складеться. Друзі мене оберігають, завжди намагаються допомогти, як то кажуть, подушку підкласти (сміється). Але я відмовляюся, потрібно самому вчитися і звикати! Знаєте, є люди з інвалідністю, які вважають, що їм усі винні. Мені такий підхід не подобається. Мені ніхто нічого не винен, я мушу сам усе робити і покладатися лише на себе. 

 

Ви багато пересуваєтеся містом — як реагує оточення?

Є різні люди: і байдужі, і ні. Коли я заходжу у метро, хтось поступається місцем, а хтось — робить вигляд, що не бачить мене… Взагалі я для себе не бачу проблем, коли необхідно пройти на протезі. У метро призвичаївся їздити, протез вже, як друга нога. Коли йду у штанях, то взагалі нічого не видно. 

 

Чи отримуєте підтримку від побратимів? 

Так, ми з побратимами спілкуємося телефоном, коли вони на позиціях і є змога говорити. Вони підтримують мене, цікавляться моїм самопочуттям. На щастя, я єдиний протезований у своїй групі. 

 

Як доньки відреагували?

Вони вже звикли. Молодша на перших порах сміялася, мовляв, то є ніжка, то немає — я ж протез знімав, а вона раніше такого не бачила. Зараз от обклеїла мені його яскравими наліпками (усміхається). 

 

Процес протезування — це неабияке випробування для кожної людини, що потребує сили та витривалості. Яку пораду ви могли б дати військовим, яких очікує протезування? 

У мене змінився погляд на життя! Потрібно цінувати кожну секунду, кожен момент з близькими і друзями. Оскільки все це може зникнути дуже швидко і в одну мить можна все втратити. А порадити можу не падати духом. Читайте книжки, дивиться фільми, сходіть до церкви. Але знайдіть свій сенс у чомусь. У цьому може також допомогти йога або хороший психолог.

 

Чи є у вас мрія? 

Хочу в гори! Та придбати власне житло. Але для початку потрібно “виписатися” з армії, а далі вже буду думати. Наразі я проходжу повторну ВЛК. Тому якщо вирішать, що я обмежено придатний — буду служити. Якщо ні, перейду до реалізації задуманого. На далеке майбутнє не хочу будувати плани. 

Команда фонду, Андрій та його родина вдячні за можливість повернення бійця до активного життя на двох ногах, яка з’явилася завдяки допомозі та підтримці наших партнерів, клініки MCOP та мецената Вадима Столара! 

 

Підтримайте наш збір на кейс “Протезування українських військових 2023”, щоб придбати протези для українських військових і допомогти їм пройти реабілітаційні процеси за кордоном.