Ще до повномасштабної війни у Сергія Лукер’єваса було бажання пов'язати себе з професією військового. Та він все не наважувався на цей важливий крок, а події 24 лютого 2022 року зробили це за нього. Про те, чим займався військовий на початку вторгнення, як відреагували його рідні на бажання вступити до лав ЗСУ та перші враження від кроків на протезі читайте у нашому інтерв’ю з Сергієм.
До повномасштабної агресії росії проти України Сергій Лукерʼєвас працював таксистом у рідному Павлограді Дніпропетровської області, а до цього чоловік був шахтарем. Після початку повномасштабного вторгнення Сергій вирішив стати на захист своєї держави.
Сергій, поділіться, яким було ваше 24 лютого минулого року?
День 24 лютого я пам'ятаю, як сьогодні. Це було між 4 та 5 ранку, коли по всій Україні росіяни почали гатити ракетами. Тоді прилетіло і по Дніпровському аеродрому. На той час я якраз був за кермом авто.
Ви одразу вирішили долучитися до ЗСУ?
Спочатку я вивозив на своєму авто мешканців Павлограда у більш безпечні райони. А після почав аналізувати ситуацію: які навички я маю, чим я можу бути корисним, чи бачу я себе взагалі військовим під час активних бойових дій? Прийняв рішення вступити до лав ЗСУ. Але спочатку я пішов добровольцем у тероборону, а вже після — став військовим.
Як відреагували на це ваші рідні?
Я ж не професійний військовий, не навчався цього роками, тому звісно рідні дуже переживали. А опановувати військову справу почав тільки на початку повномасштабної війни. Як кажуть, «війна — це мистецтво». Тобто цьому треба вчитися. Але я все ж таки вирішив йти захищати свою країну. Я пішов не за якусь ідею, а пішов за покликом душі.
Хто вас мотивує та підтримує на шляху протезування?
Дружина — мій мотиватор, вона мене підтримує. Ми постійно спілкуємося. Їй весь час мене шкода та я кажу, що гірше вже не буде і так боляче вже не буде! Після протезування та всіх лікарень я вже повернуся до неї, додому!
Поділіться, будь ласка, вашими першими враженнями від кроків на протезі.
Мені дуже подобається! Сподіваюся, надалі виходитиме тільки краще. У Вашингтоні нас зустріли дуже добре — гарний колектив клініки, фахівці, волонтери. Проте найсильніша моя підтримка — це, звичайно, рідні! Дружина, коли побачила у відео мої перші кроки на протезі, то сказала, що вірить у мене і дуже чекає, коли я повернуся додому!
Які ваші плани на майбутнє? Про що мрієте?
Особливих планів поки не будую. А мрію наразі якнайшвидше повернутися додому і бути зі своєю родиною, дружиною та продовжити, за можливості, роботу водієм.
Дякуємо всім, хто допомагає нашим захисникам повертатися до активного життя! Зокрема компанії «Пфайзер» (Pfizer), від якої ми отримали 1 млн доларів на реалізацію програми протезування!
