Проєкт GIDNA фонду Future for Ukraine допомогає жінкам, які постраждали від наслідків жорстокої війни росії проти України, повернути емоційну рівновагу, внутрішні опори та віднайти в собі сили рухатися далі.
У травні виповнюється рік, відколи у рамках проєкту працює спеціальна програма роботи з Невизначеною втратою. Психологи проєкту надають безкоштовну підтримку жінкам, чиї рідні зникли безвісти на війні або перебувають у полоні. Кожна учасниця програми отримує 16 консультацій з психологом, а також щомісячну підтримку після курсу. За рік роботи команда Невизначеної втрати отримала 41 звернення, 35 жінок вже завершили терапію та навчилися екологічно проживати свій біль. А головне — знову почали жити з надією в серці!
«Невизначена втрата — це те, що не має рамок і меж. Це невідомість, і тому складно про це говорити. Інколи куди зрозуміліше говорити про фактичну втрату. Саме невизначеність є тією травмою, яка руйнує людину зсередини кожного дня і триває роками. Жінка відчуває втому, яка накриває з кожним днем все більше і більше. Вона злиться на те, що її надія втрачається, злиться на весь світ», — коментує Анна Грубая, кураторка проєкту GIDNA.
Три місяці тому до проєкту GIDNA звернулася по допомогу Ірина Козарєва, яка вже третій рік чекає на сина з полону. Для жінки це три роки без сну, і два — без жодної звістки від Ярослава, оборонця Маріуполя, який потрапив у полон у травні 2022 року.
«Він не хотів мене травмувати і все приховував»: Ірина про останню розмову з сином
Ярослав, оборонець Маріуполя, був футбольним фанатом, вболівав за ФК «Динамо». Мати згадує, що вони разом із товаришами завжди мали активну громадянську позицію, брали участь в акціях. Разом доєдналися до Азову.
Ярослав до останнього не хотів зізнаватися матері, що став на захист країни. Але поділився таємницею зі старшим братом, який не витримав і розповів усе мамі. Плакати вже не було сенсу, згадує Ірина: «Я просто запитала його: “Чим я можу тобі там допомогти?”».
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Ярослав був першим, хто їй зателефонував. «Вже ввечері я писала йому: “Синку, ви будете в повному оточенні, у вас є план Б?». А він сказав: “У нас є всі плани, ми озброєні і ми знаємо, що ми робимо”». У якийсь момент Ярослав зник, перестав відповідати.
Як з’ясувалося, Ярослав був поранений. Під час боїв за Маріуполь захисник отримав складну контузію, втратив слух, зір та координацію рухів. Згодом, на шпиталь, у якому перебував Ярослав, російська армія скинули бомбу. Хлопця доправили на Азовсталь. На 21-й день він написав, що все добре, він живий і просто не було зв’язку.
Востаннє Ірина говорила з сином, коли той здався у полон, 18 травня 2022 року. Перед виходом захисники отримали наказ знищити телефони та зброю і зв’язок з сином зник.
Теракт в Оленівці: «Я молилася день і ніч»
Ярослава разом з іншими полоненими з Азовсталі доправили в Оленівку. Зв’язок був заборонений, але комусь з бранців пощастило дістати sim-карту, і Ярослав зателефонував своїй коханій, Валерії. Далі була страшна звістка — росіяни влаштували теракт на території колонії, де утримували українських захисників. Тоді загинуло щонайменше 53 полонених, понад 130 було поранено. Всього за даними росіян в бараці, який підірвали було 193 людини, серед яких був і Ярослав.
«Я знала, що він не може загинути, бо я молилася день і ніч. Я без перестанку кричала до Бога й вила. Вила, кричала й торгувалася з Богом. Я просила: “Боже, забери мене. Ну мене забери, тільки нехай він живе!”».
Коли Ірина отримала повний список, побачила заголовок — це був список поранених, а отже, була надія. За кілька днів Ірині подзвонила санітарка зі шпиталю і сказала, що Ярослав живий, у нього все добре, але одна рука не працює. Ярославу вдалося зв’язатися з близькими зі шпиталю лише раз і це була їхня остання розмова.
Уперше після полону жінка побачила сина на одному з пропагандистських телеграм-каналів у репортажі. Ірина зізнається, що чекала будь-якої звістки від сина, вважала, що як його побачить — їй стане легше. Проте насправді біль лише посилився і жінка звернулася по допомогу. Психіатр встановив діагноз — ПТСР.
Відтоді два роки Ірина не мала жодних новин про сина аж до останнього обміну, який відбувся на Великдень, 19 квітня. Один зі звільнених військовополонених розповів, що чув про Ярослава. Навіть не бачив — лише чув.
«Усі втомилися говорити про це зі мною — і я мовчу»: про шлях у терапію
Два роки жінка жила у невідомості, як тисячі сімей по всій Україні. Проте людський ресурс — не безкінечний.
«Просто все втратило сенс. І раптом я побачила в телеграмі, в якомусь із чатів оголошення про проєкт GIDNA. Я ніби щось відчула, мене торкнуло… Але подумала, що є люди, котрим важче, ніж мені, вирішила нікого не турбувати. Проте вже за декілька днів повернулася, знайшла те оголошення і заповнила анкету. Мені зателефонували дуже швидко і дуже тепло зі мною поговорили».
Ірина ділиться, що біль і горе відчуваються ще дужче, коли ти не маєш з ким їх розділити: «Усі втомилися. Навіть мої старші діти вже не можуть говорити про це зі мною. Мої подруги всі давно втомилися від цього. Вони не можуть більше — і я мовчу. Це важко, бо біль нікуди не зникає».
Щире спілкування та підтримка — неймовірна допомога для людини, яка переживає горювання. Анна Грубая, психологиня та кураторка проєкту GIDNA, додає : «Фрази на зразок: “Тримайся”, “Усе буде добре”, “Може вже час відпустити” викликають гнів та злість, адже ніхто не знає як буде, і ніхто не знає, як важко триматися. Насправді люди дійсно не знають, як підтримати, і тому промовляють ці фрази. Краще запитати: “Як я можу тобі допомогти?”. Жінка сама відповість: для когось це просто посидіти помовчати, для когось — подивитися фото та поринути у спогади, для когось — поговорити про те, як важко зараз. Не бійтеся запитати, як саме ви можете підтримати. Для кожного це щось своє».
Для жінок і матерів, які чекають своїх близьких з полону Ірина має одну пораду — треба жити: «Треба знаходити моменти, щоб жити повним життям. Щоб радіти, щоб насолоджуватися. Я впевнена, що якби я розказала Ярику, як я сама себе карала і яке жахливе почуття провини в мене було щодо того, що я все-таки не боролася за нього, отак відпустила його, — йому б це дуже боліло. Він би хотів, щоб я жила».
Багато жінок забороняють собі навіть думати про страшне. Проте саме розмови з терапевтом допомогли опанувати себе та навчитися екологічно проживати горювання, каже Ірина: «Треба навчитися не заштовхувати біль кудись всередину, де йому не місце, а шукати професійної допомоги».
Робота з терапевтом — це поступовий шлях для відновлення відчуття безпеки та стабільності, навіть коли ти переживаєш горе. Без неї неможливо повернутися до повноцінного життя.
«Часто спочатку це супротив — жінка не хоче продовжувати терапію, і це нормальна реакція. Адже терапія — це зустріч зі своїми емоціями і почуттями, це спогади. І якщо після фази супротиву жінка все ж таки продовжує приходити на сесії — це гарний знак. Згодом вона починає довіряти психотерапевту та формується хороший контакт — це другий гарний знак. З'являється турбота і піклування про себе у стані невизначеності — третій гарний і вагомий крок, який допомагає формувати нові копінг-стратегії, як жити у невизначеності й не руйнувати себе, а піклуватися про себе і підтримувати себе», — коментує Анна Грубая.
Якщо ви або ваші близькі потребують допомоги, заповніть форму на сайті gidna.org. Ми поруч, щоб допомогти пережити цей складний період у житті та повернути психологічну стійкість.
