Справжній патріот і людина, яка понад усе хоче захистити власну родину від жорстокого ворога, Артем Комісарчук став шлях боротьби з російськими окупантами ще у 2014 році. Службу в Збройних Силах України Артем розпочав ще у 2010 році. Потім тривалий час працював за кордоном. Але у 2014-му, коли росія анексувала Крим і розпочала цинічну війну проти України, чоловік пішов добровольцем і став артилеристом 51-ї окремої механізованої бригади. У 26 років захисник вже був командиром гармати та поїхав боронити Луганщину.
23-го серпня 2014 року підрозділ Артема був на позиціях під Іловайськом, коли їх накрили з “Ураганів”. Вони намагалися прорватися крізь щільні ворожі обстріли, але вийти вдалося не всім — деякі воїни загинули, а більшість опинилися в оточенні окупантів.
“Бойова машина десанту (БМД) та 6 екіпажів у темно-зеленій формі з білими пов’язками — я з такими ще не зустрічався. Вони швидко наблизилися та взяли мене на приціл, я зрозумів, що смикатися немає сенсу. До мене підійшов військовий без розпізнавальних знаків, з виду ніби калмик, вузькоокий, наказав зняти броню, потім ножем розрізав мою футболку та зав’язав нею мені очі. Потім кілька разів дали по голові прикладом і почали допитувати, хто такий”, — пригадує військовий.
Тоді на Донеччину вже зайшла 76-та ДШД, більш відома як «Псковська десантна дивізія». Артема взяли в полон та відвезли до бойовиків у ДНР — в колонію у Сніжному. Там чоловіка допитували та жорстоко били за українську мову. Артем пригадує, як його шість разів водили на розстріл — це був один зі способів психологічного тиску, аби військовий погодився на співпрацю з бойовиками.
Урешті Артем таки погодився на камеру зізнатися у злочинах, які скоїли самі росармійці на окупованих територіях. Згодом ці кадри транслювали на пропагандистських телеканалах.
Артем Комісарчук знав, що обміни між українською та російською сторонами відбуваються. Але окупанти не хотіли його міняти, як і всіх, хто потрапив в оточення під Іловайськом: артилеристи, танкісти, снайпери та спецназ.
Серед пережитого жаху в полоні найбільше запам'яталося, як його та інших бранців возили до Донецького аеропорту діставати з-під завалів тіла загиблих.
За понад рік полону Артема намагалися обміняти 26 разів, а в росії чоловіка навіть встигли засудити заочно до 20 років тюрми. Військовий довгий час був у списках “не для обміну”, бо не відступався від своїх моральних принципів та переконань — не погоджувався, щоб його міняли на тих, у кого на руках кров.
“Ми жили в постійному страху. Я просто чекав моменту, коли нас вб’ють і побої нарешті закінчаться”, — пригадує чоловік.
У вересні 2015-го сталося диво — його разом із побратимом таки обміняли на шістьох полонених росіян.
Життя Артема після полону
Після повернення додому була реабілітація, за слова захисника тоді боліло все — від зубів до кінчиків пальців. Бійцю діагностували забій хребта і перелом ребер та присвоїли 2-гу групу інвалідності. Це завадило планам Артема вступити до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові та стати офіцером. Тому ветеран повернувся до Тернополя, де зустрів кохану дружину Тетяну, а згодом у подружжя народилася донечка Яна. Але коли росія почала повномасштабне вторгнення Артем знову, не вагаючись, пішов до військкомату.
“Після пережитого в Донецьку, я не хотів, щоб моя дитина бачила війну, щоб батьки мої ховалися в підвалах і боялися, що туди зайдуть росіяни та кинуть гранату. Крім того, мати бойовий досвід і сидіти в тилу — це, на мою думку, ницо”.
Тоді Артем обрав собі символічний позивний — Пілігрим — той, хто проходить свій паломницький шлях, щоб надихнути інших. У складі 105-ї окремої бригади ТРО ЗСУ військовий брав участь у боях за Харківщину, Сумщину та Донеччину.
14 жовтня він разом із побратимами вийшов на завдання — потрібно було утримати територію, яку намагалися захопити окупанти. Найближча ворожа позиція була за 100 метрів.
“Коли ми зайняли об’єкт, я побачив розтяжку. Одразу подав сигнал групі зупинитися та вивчити місцевість. Але один з моїх бійців випадково наступив на протипіхотну міну й підірвався. Я кинувся накладати йому турнікет, але раптово пролунав ще один вибух. Я встиг подумати, що це кінець, подумки попрощався з дружиною, з донькою, і втратив свідомість”, — розповідає військовий.
До тями Артем прийшов вже у Харківському шпиталі після тижня у штучній комі. Тим часом дружина Тетяна не знаходила собі місця у Тернополі, адже коханий просто зник. “Вона написала мені багато повідомлень. Бачила, що хлопці інші були в мережі, але ніхто не відповідав, що відбувалось. Уже, коли я прийшов до тями, медики повідомили їй, що я важко поранений, але живий”.
Лікування після поранення та протезування
Далі було тривале лікування. У одному зі львівських шпиталів лікарі вперше заговорили про можливу ампутацію лівої ноги, щоб врятувати бійцю життя.
“На операціях були присутні британські лікарі, вони казали, що за кордоном можуть врятувати ногу. Протягом трьох днів я вже був у Гданську, де й провів наступні 1,5 року, лежачи в ізоляторі. У мене виявили бактерію New Delhi, стійку до всіх видів антибіотиків. Ніякі методи лікування не допомагали. На сьогодні в мене 133 операції під загальним наркозом”, — розповідає захисник.
Інфекція з'їдала фрагменти кісток і поширювалася на тазову кістку. Українські фахівці давали невтішні прогнози щодо лікування та радили ампутувати кінцівку.
Артем порадився з дружиною і вони разом прийняли надскладне рішення — ампутувати ногу. Після 2 тижнів реанімації чоловік почав видужувати. Лікарі призначили антибіотикотерапію та згодом інфекцію вдалося повністю вилікувати.
“Я перший пацієнт у першому медичному об'єднанні Львова, хто подолав остеомієліт”, — розповідає Артем.
Згодом Артем поволі почав пересуватися у кріслі колісному, потім — на милицях. За півтора року складного лікування ветеран вперше побачив небо та не міг стримати сліз.
Українські фахівці казали, що протезування вдома буде складне та дороговартісне, тому родина відкрила збір, аби накопичити необхідну суму грошей. Але Артему пощастило стати учасником “Програми протезування українських військових” від БФ “Майбутнє для України” (Future for Ukraine), у якій фонд покриває всі необхідні витрати.
Зараз захисник вже отримав сучасний біонічний протез в американській клініці Medical Center of Orthotics & Prosthetics та проходить активну фізичну терапію.
“Я не малюю собі рожевих мрій, це не моя нога, але вона дає мені автономність та можливість жити повноцінно. Я нарешті зможу відвести доньку за руку в садочок, а згодом на перше причастя та випускний”.
Артем з дружиною Тетяною активно допомагають українській армії від початку великої війни, пара закриває різноманітні потреби на фронті. А ще подружжя Комісарчуків має мрію — організувати в рідному Тернополі центр психофізичної підтримки та реабілітації для українських ветеранів та їхніх родин. Артем після протезування планує отримати другу вищу освіту з психології, щоб займатися менторською підтримкою ветеранів.
“Часто мої побратими не мають куди звернутися за психологічною підтримкою за місцем проживання. Тому починають заглядати в чарку, потім починається домашнє насильство над жінкою, дітьми. Бо агресія та злість на весь світ сама по собі нікуди не зникає. І це природно, бо людина, яка пережила багато жахливого: полон, тортури, смерть побратимів — має право відчувати ненависть, злість, розпач — це нормальні емоції. Бо в нас забрали здоров'я, життя і безпеку. Тут важливо показати ветерану, як правильно виражати гнів”, — розповідає ветеран.
Попри травми та пережите пекло бойовий дух і витримка Артема Комісарчука допомогли йому вистояти у найскладніші часи. А завдяки сучасному протезу герой зможе повернутися до активного життя та втілити заплановані мрії. Щоб допомогти іншим героям отримати якісне протезування та знову жити повноцінним життям, підтримайте донатом програму протезування та реабілітації українських військових.
