Андрій Климчук — військовий з великим бойовим досвідом та покликом до куховарення. При розмові із захисником складається враження, що говориш з добрим другом, настільки він щирий та добрий. А спостерігати за тим, з якою усмішкою він розповідає про дружину — безцінно.
Військовий з позивним «Шериф» народився на Кіровоградщині, але напередодні повномасштабного вторгнення його родина жила у Кривому Розі.
Андрій розпочав свою службу у 2014 році — спочатку у розвідці, потім брав участь у боях за Дебальцеве та під Іловайськом. У 2017 році повернувся до свого підрозділу на службу за контрактом. Служив під Авдіївкою та Опитним на Донеччині.
Розкажіть, будь ласка, як ви отримали поранення?
Було 24 вересня 2023 року. Ми знаходилися між Богданівкою та Бахмутом, до першої вогневої ліній було всього 800 метрів. Нашим завданням було спостерігати за ворогом. За три дні до цього нашу позицію розбили, тож довелося зробити новий бліндаж. Вранці я вийшов з нього зробити собі каву і раптом приліт у правий бік! Навіть жодного звуку не почув. Побачив тільки, що права рука сильно поранена і вся посиніла. Стрибнув одразу в бліндаж, кажу до хлопців: «Давайте джгут!». Зробили мені укол, щоб обезболити.
Я одразу по рації передав, що тяжкий 300-й. Назвав свій позивний та прізвище, командир сказав відправлятися на евакуацію. Довелося йти пішки 3 км, потім вже на БМП підібрали. Довезли мене до Часового Яру, розрізали куртку, перемотали око, яке кровило. А далі швидка доправила мене до Червоного, у госпіталь. Після цього нічого не пам’ятаю. Отямився вже коли ампутацію зробили в Дружківці. У мене ще була печінка дуже уламками посічена. Хотіли відразу видалити її, та медсестра крику наробила через те. Довелося робити мені операцію.
«Стан був, ніби я вже вмер. Кілька раз прокидався у госпіталі у Дніпрі, бачив дружину. А я так боявся, що вона не приїде — не захоче зі мною інвалідом далі жити. Мабуть саме її приїзд мене і врятував».
Що мотивує вас у відновленні?
Дитина. Я їй обіцяв, що повернуся, і все в нас буде добре! Вже за 3-4 тижні сам ходив. Звісно згорблений, шкутильгав, бо після операції шви дуже боліли. Важко було йти, дихати, але ми з дружиною навіть ходили піцу їсти! Мої рідні дуже мене підтримували під час лікування і зараз продовжують!
Розкажіть, якими були ваші очікування від протезування?
Коли я лежав у реабілітаційному центрі, бачив різні протези. В основному звичайні залізні, які можуть підіймати до 15 кг. Але мені дружина каже, що я й однією лівою зможу 15 кг підняти, а от щоб їсти готувати — треба більш вправний протез. Я з 2021 року готую професійно, як перевівся в піхоту — на 100 людей готував. У Бахмуті, коли в підвалі сиділи, заправляли балон і пристосовувалися куховарити. У Соледарі о 4-й ранку вставав, щоб піч почистити. Люблю я добре поїсти і готувати люблю! Найбільше — борщ та макарони, їв би вдень і вночі. Ще плов добре готую. Побратими навіть радили мені кафе своє відкрити після війни.
Наша вдячність кожному, хто допомагає українським військовим отримувати якісне протезування за кордоном, безмежна! Щиро дякуємо команді клініки та меценату фонду Вадиму Столару, який підтримує нашу ініціативу!
